(Журнал "Іспанська душа", №5. Мадрид, 6 грудня 1903p.)
Короткий опис, який мені довірили зробити в цій статті – завдання не з простих. Зі справедливістю можна було б сказати, що воно із розряду неможливих. В тій географічній зоні, яку ми називаємо Андалусія, існує багато відмінностей, як і щодо зовнішності, так і щодо елементів які стосуються етнічного аспекту. Легше знайти спільні риси із мешканцями інших регіонів, аніж посеред андалусців.
Складність цієї проблеми породжує стільки труднощів, що не можливо досягнути якогось певного узагальнення. Необхідно було б значно розширити це дослідження і подати його під заголовком "Андалуські душі".
Справді, між рівниною в околицях Херес чи Кармона та гірською місцевістю Ронда, Сьєра Морена, Сьєра де Андевало існує менше спільних ознак аніж між віддаленими та відокремленими регіонами. Відмінність проявляється в характері, мові, формах вираження та сприйняття, в розумінні життя, повсякденних відносинах, в уподобаннях, зовнішності, в манері, як люди народжені з часткою "регіональної" душі, що кожному з них відповідає, сприймають реальність.
Та все ж таки, навіть з такими, для всіх очевидними труднощами, виконаю доручення сказати щось про "Андалуську душу", маючи на увазі ту, яка пульсує в більш відомій частині Андалусії, в найбільш описаних та змальованих районах, в населених пунктах рівнинної частини, яким більше притаманний "меридіоналізм"[1]. Отже, говоритиму про ту Андалусію, котру малюють на тамбуринах.
Найперше, що тут кидається в очі – це глибоке та недоступне пізнанню протиріччя між навколишнім середовищем та душею. Навколишнє середовище спонукає до дії – вже не існує легенди про виснажливий клімат. Земля, повітря, сонце, клімат, родючість землі, як наслідок попередніх чинників, спонукає до насолоди багатством та життям. І душа, маючи все те, присипляється інертністю, спокоєм, успадкованою відсутністю бадьорості, незрозумілими розчаруваннями, загальною недовірою всім та всьому, а це тягне за собою зневагу до спільного зусилля, бо було втрачено віру в індивідуальне.
Скарги інших працьовитих регіонів, в своїй більшості справедливі, на жадібність та скупість державної скарбниці та безглузді щоденні перешкоди місцевого керівництва, що використовує такі самі ресурси якими оперувала судочинна система в часи інквізиції, добре сприймаються в Андалусії, але боюсь, що тут вони сприймаються як виправдання тої ж таки інертності, а не як пристрасного бажання власного життя. Неможливо щось створювати, вдосконалювати; сільське господарство, промисловість, торгівля, вмирають знемагаючи під тягарем податків, судових рішень, шахрайства, перешкод та перепон які держава нав’язує та протиставляє розвиткові діяльності! Отак і кажуть, і в основному мають рацію, бо зле коли страждає ціла нація.
Але не зважаючи на ці нарікання та перешкоди, приїжджають іноземці: англійці, німці, французи, бельгійці, і засновують підприємства, викуповують системи водо та енергопостачання, водовідведення, монтують фабрики мінеральних добрив, поповнюють автотранспортний парк, удосконалюють виробництво продуктів харчування, таких як олія, і з надлишком повертають вкладені кошти; монополізують експорт тропічних фруктів, наприклад винограду та апельсинів... Щодо імпорту, то тут відбувається те саме комерційне панування, і величезні та безперервні потоки капіталу викачуються з цієї землі і осідають в гаманцях невідомих акціонерів, які потім проїдають, пропивають та прокурюють Андалусію в своїх закутках на півночі завдяки отому доленосному закону, що давить слабких, лінивих та зневірених. Дуже кепсько йдуть справи в торгівлі, в занепалій промисловості, на ниві терпеливої ручної праці. Андалуська торгівля знаходиться в руках кастильців; продаж предметів першої необхідності – в руках ґалісійців та астурійців. І добре вони живуть, багато з них збільшує свої прибутки, і за андалузькі гроші купляють собі лісові угіддя, вілли, яблуневі сади... в північних та північно-східних регіонах. Це дуже справедливо.
Ідеал великого землевласника – оренда. Думаю, що не погрішу сказавши, що це ідеал будь-якого власника, який більше уваги приділяє суперечкам з орендатором, ніж землі, а окрім того, не потрібно займатися справами. Тут страшенно бояться брати на себе керівну роль. Андалуський народ доводить до крайньої межі свій "абсентизм"[2] – думаю, що це так називається. Андалусець навіть не має уявлення як це жити в селі, на своєму полі, обробляючи, доглядаючи, оберігаючи та покращуючи його родючість; на землі, де сім’я могла б кинути коріння немов дерево, і тим самим встановити глибокий зв’язок любові та ніжності, спогадів та сподівань між людською душею та покірним і лагідним земельним угіддям.
Інертність, пасивність, недовіра... є найбільш очевидними характерними рисами андалусьців, і саме вони унеможливлюють та знищують прояв інстинкту співробітництва і солідарності. Це – індивідуалізм навпаки, оскільки він не базується на твердій вірі в окрему особистість, а на недовірі власним силам та зусиллям інших. Дуже обмежені потреби, скромні прагнення, пристосування до духу певної поверхневої смиренності та успадкованої простоти, сприяють тому, що життя протікає помірно і забезпечено, без чужого впливу та без особливого прагнення до розкоші.
Надлишкові кошти відносять в банк, або старим провіреним методом, "під розписку", здаються під проценти. Але про це не можна говорити!
Так званий середній клас в Андалусії, як і в інших регіонах, блідий, однорідний, пригнічений, з невідповідністю прибутків видаткам, шукач долі, авторитету, політичної милості. Він збуджується, ворушиться, розгойдується в калюжі касицизму, адміністративного управління громадськими потребами, в цій жахливій боротьбі за "кусок хліба", який іноді доводиться діставати із самих хмар.
Народом, масою робітників, керують за допомогою батога та пряника і ведуть його в дивному напрямку. Концепція власності в Андалусії повністю феодальна. Люди для землі, а не земля для людей. І ця древня концепція права, що ще і досі викладається в університетах, де більше вивчається римське право, а не іспанське, сприяє тому, що найманий робітник вважається як apero de labranza[3] в повному розпорядженні "хазяїна" землі, а не як вкрай необхідний співробітник. Поденна оплата передбачає мінімальну суму необхідну для харчування робітника. Різниця між древнім рабом та сучасним робітником полягає в тому, що для раба визначалася максимальна продуктова пайка, а для робітника – мінімальна, і зазвичай, видається частково грошима, частково продуктами.
Незадоволення росте з дня на день. Ніхто нічого не робить для того, щоб вирівняти життєвий баланс. Лише звинувачуючи анархічні способи управління, не вдається досягнути того, що вимагають сучасні потреби, сучасний спосіб життя в справжньому гуманному середовищі. Душа натовпу в якого відібрали майно, не розмовляє, вона стогне.
"Андалуська душа", якій не лещу, оскільки не збираюся малювати її на тамбурині, а зробити моментальний знімок, володіє скарбом розтрачених сил, приспаного розуму та енергії, атрофованого і зруйнованого бажання. А ось вам і курйозний феномен. В андалуських районах, де відчувається вплив англійців, винятково англійців, внутрішнє життя прекрасне. Немов інший народ.
Малаґу, Кампо де Ґібралтар, Уельву тихо і спокійно заполоняють англійці, і з кожним днем розширюють та утверджують свої інтереси. І феномен, що я зауважив, полягає в тому, що охоче та дуже швидко знаходять спільну мову і братаються андалусець з англійцем. Через два дні після приїзду, англієць вже дон Ґільєрмо, дон Роберто чи дон Хорхе. Одні та інші добре пристосовуються до чужих манер, і з плином часу з’являється бажання поріднитися, рідко нехтуючи такою можливістю. Звідси і з’являється ядро нового та енергійного народу.
Француз, німець, бельгієць, роками живуть не будучи прийнятими – все життя іноземці. Щось взаємно відштовхуюче є між андалусцем і цими народами. Вони не приживаються, а Андалусія їх не приймає. Ніколи! Які потаємні фактори визначають цей феномен? Не знаю.
Андалусець, на відміну від саксонських та англосаксонських народів, має індивідуальну життєву концепцію. Вона обмежується власним буттям. "Після мене, нехай хоч і світ завалиться." Навіщо старанно працювати, досягати чогось і вдосконалювати, якщо я не скористаюся з цього? Навіщо садити сосни та дуби, якщо тільки один Господь Бог знає хто пожинатиме плоди? Таке сприйняття життя несе з собою глибокий страх смерті. Це регіон де найменше самовбивств і найбільше судових розгядів про спадщину без заповіту. Подивіться статистику.
Вплив семітських народів, призводить до постійних розмов про те, чого боїмося. Смерть є оспіваною, оплаканою у всіх формах андалуського мистецтва. Чи є щось більш вражаюче від чистих золотавих прозорих та пінистих андалузьких вин які вселяють постійну та язичницьку радість Діоніса, немов ясність давньогрецького неба? Споживання вина навіює сум. Здається, що воно йде прямо до печінки і навіює меланхолію, біль, гіркоту.., бачення трупів того, що миле, могили померлої краси, рани стікаючі кров'ю, волочіння кайданів в тюремній ночі, любовні зітхання і печаль від нерозділеного кохання, жахливі прокляття, спогади про втрачені задоволення та плач агонії. Це виливає на землю крилата "муза" приспаних народів.
Освічена муза, що надихала Ерреру і Аркіхо чи Ґонгору, продовжує бути перш за все освіченою, а вже потім природною. Поети дивляться більше в минуле ніж в майбутнє. Літературні світочі вибирають дивні шляхи для такого клімату; зазвичай, генії, від батьків до дітей, стають самі ерудитами. Я схвалюю освіченість, і навчаю моїх улюблених донечок, але віддавна мав помилкове враження, що така робота для чоловіків які живуть в сурових кліматичних умовах, туманних, попелястих, непокірних, а не для тих, що живуть на яскраво освітленій квітучій рівнині, на усміхненій Природі, чарівній та родючій.
Не осуджую. Це факт якому аплодую, бо він показує протиріччя, про котрі я вже говорив, між середовищем та душею. В жодному разі не говорю про винятки, що згідно класичного вчення, спочатку підтверджують а вже потім заперечують.
Зловживаю вже і часом і місцем вданому описі. Тисячу речей і зауважень залишаються не поміченими, між шкірою і м’ясом, а одного дня вони проявляться, в більшому об’ємі і набагато простіше. "Андалуська душа" – велика душа, що спить і бачить сни... Не знаю які. Вона прокинеться від раптового зіткнення з життєвими реаліями. Коли? Як? Не знаю. Але будучи частиною іншої великої і синтетичної душі, що не може померти, бо ще досі не реалізувала свого соціально-гуманного покликання, андалуська душа, в поступі органічної реакції, повільно крокуватиме щоб виконати свої наміри, реалізувати свої функції в пошуках майбутнього, в пошуках пристосування до зовнішнього середовища сучасного життя і сучасних понять суспільства.