Одне з пояснень походження фаду відноситься до давніх часів і пісень маврів (арабів), які залишилися в околицях мавританського кварталу, в Лісабоні після християнського завоювання, і почали зазнавати утисків з боку християн. Біль і меланхолія, настільки звичні для музики фаду, могли бути успадковані з цих пісень. Проте, деякі дослідники вважають таке припущення помилковим, мотивуючи тим, що немає жодної згадки про фаду до початку ХІХ ст., і ця музика не була відома в Алгарве, останньому оплоті арабів в Португалії, чи в Андалусії, де вони залишалися до кінця ХV ст.
За іншими гіпотезами, походження фаду приписують скандинавському слову "fata", з якого, за іншою гіпотезою, походить давньофранцузьке "fatiste", що означало "поет". За іншою гіпотезою, фаду походить від модіньї (modinha) – жанру бразильської музики, що характеризується сентиментальними піснями з деяким впливом італійської опери, та його змішування з іншими стилями, як наприклад лунду (lundu – музичний жанр та бразильський танець, що виник внаслідок поєднання музики батуке, привезеної в Бразилію рабами банту, та португальських ритмів). Фактично, точне походження фаду залишається досі невідомим.
Формування фаду
Прийнято вважати, що остаточно фаду як стиль португальської музики сформувався до початку XIX століття. Проте, процес формування розтягнувся на століття, протягом яких відбувалося постійне змішування культур, що було притаманним особливо в портових містах, оскільки разом зі своїми товарами привозили і частку побуту та культури. Саме тому, першим місцем, де фаду знайшло свого слухача, стали таверни Лісабона, і саме там почали змішуватися між собою романські, арабські, грецькі та бразильські мотиви, давши початок тому, що зараз гордо називається ФАДУ (порт. fado від лат. fatum - доля) – особливий і унікальний стиль португальської музики, основою якого є складне поєднання почуттів самотності, ностальгії, журби та любовної туги, яку португальці називають saudade.
Відомість до фаду приходить після 1840. Найпершим і найпоширенішим різновидом є так зване "фаду моряка", виконуване на кораблі. Вже пізніше стиль збагачується фаду різноманітних районів Лісабона, танцювальним та аристократичним фаду з поміж інших. Фаду отримує визнання і шану не лише у простих людей, а й в тогочасної еліти, і тому тепер вона лунає не лише в тавернах, але й у вишуканих салонах, які відвідують освічені люди. Крок за кроком фаду перетворюється в загальнонаціональну музику.
Бурхливий розвиток фаду припадає на першу половину ХХ ст., коли мелодія стає складнішою, а тексти витонченішими та більш літературними. Простий народний текст замінюється більш продуманими римованими рядками. Для фаду широко відкриваються двері кінематографу, театральних сцен та радіо. Фадисти (виконавці фаду) стають зірками і отримують всенародне визнання. З’являються Салони фаду і те, що вчора було лише аматорським мистецтвом, стає професією. В середині ХХ ст., в часи диктатури Салазара, для того щоб отримати можливість виступати в Салонах фаду, не досить було лише гарно співати, весь репертуар мав пройти сувору перевірку Комітету по цензурі.
Одяг фадистів
Виконавці фаду одягались в чорне, жінки надівали довгі сукні а чоловіки строгі чорні костюми, і нічна тиша сповнялася співом про любов і ревність, про тих хто пішов і не повернувся, про страждання та тугу, бідність та багатство.