Автор: Оксана Кушнір
У статті "Тварина і людина як символічні персонажі іспанських прислів’їв та приказок" розглядається тварина як символічний персонаж іспанських прислів’їв та приказок. Конкретні пареміологічні одиниці тлумачаться на основні прикладів символіки, яка формувалася у людській свідомості упродовж тисячоліть. Зокрема, йдеться про змалювання позитивних та негативних людських рис крізь призму образу тварини.
До неоціненних надбань світового фольклору належать прислів’я та приказки – короткі влучні вислови, що в художній формі типізують різноманітні явища життя. Вони є пам’яттю народу, висновками із життєвого досвіду, який дає право формулювати погляди на етику, мораль, історію та політику. Прислів’я та приказки не тільки констатують якийсь факт, а рекомендують чи відкидають, схвалюють або засуджують, застерігають чи навчають, бо за ними стоїть авторитет поколінь.
У пареміологічному світі виявляємо присутність персонажів, що створюють власний простір. На перший погляд, будь-який персонаж може стати героєм прислів’я, але придивившись уважніше, побачимо, що все відбувається навколо обмеженої їх кількості. Персонажі прислів’їв мають визначені та сталі характеристики, що відповідають тим уявленням, які має про них народ. У цьому “закритому світі пареміології” знаходимо людей, здебільшого чоловіків та жінок; тварин (у первинному значенні, як символ і у зв’язку тварина–людина); рослини; місцевість; погоду; предмети; Бог, диявол тощо [1].
Без сумніву, аналіз кожної із цих тематичних лексичних груп як складових пареміології є важливим та надзвичайно цікавим, але ми зосередимо увагу лише на тваринних персонажах у прислів’ях.
Найуживанішими мовними метафорами є такі, що переносять якості та властивості тварин на людей. На цій основі Ф.А. Литвин розрізняє існування двох термінів: зоонім (зоосемізм) саме як родовий та зооморфізм (зооморф) як видовий. Під зоонімом розуміється назва біологічної тварини, на його основі розвивається метафоричне значення. Зооморфізм (у давніх релігіях – зображення богів в образі тварин) виступає в ролі образної характеристики людини [2, c.81].
Дуже багато, якщо не всі, зооніми можуть використовуватися для образної характеристики та соціальної оцінки особи за тими чи іншими ознаками і властивостями. Це цілком закономірно, адже тварини, що мають власні звички, становлять найближче оточення людини. Саме тому зоосемантичні метафори надзвичайно вживаються, вони виражають певні соціальні типи та еталони людської поведінки, з їх допомогою можна оцінити як зовнішні прикмети людини, так і її внутрішні властивості.
Дослідники розрізняють три класи тварин у пареміях: свійські (домашні), дикі і так звані екзотичні. Присутності останніх іспанські прислів’я та приказки завдячують особливо літературним традиціям греко-латинського походження. Вони були зародженні в період, коли грецький світ пов’язували із Близьким Сходом та Римською Імперією. Саме таким шляхом назви тварин “avestruz, camello, elefante, león, cocodrillo, tigre” могли потрапити в грецькі та латинські паремії [3, c.230]: A veces hasta un elefante resbala; Al león se le conoce por las uñas; Hijos de tigres salen rayados.
Серед назв, що вказують на присутність тварини-героя, виділяються такі терміни: animal (тварина: Animal de cuatro pies, levántale el rabo y verás lo que es [4, c.37]), bestia (тварина, часто несе в собі зневажливий відтінок: El burro no es tan bestia como piensa el que lo piensa; Señal mal, bestia suda tras la oreja), ganado (худоба, збірне поняття: El pastor descuidado, a vuelta del sol busca su ganado [4, c.22] = El pastor descuidado mala cuenta da del ganado [4, c.40]), rebaño («стадо»: El lobo anda en su rebaño), manada (зграя, табун), piara (стадо, табун) і, звичайно, назви конкретних тварин: burro, caballo, perro, gato, gallina, vaca, conejo та інші.
Проте назви не усіх тварин вживаються у прислів’ях з однаковою частотністю. У той час, коли el perro [can] (собака), el caballo (кінь), el gallo (півень), el cerdo (свиня), el burro [asno] (віслюк), la oveja (вівця), el buey (віл), la gallina (курка) є постійними персонажами, то такі тварини, як: el león (лев), el cisne (лебідь), el elefante (слон), el gorrión (горобець), la langosta (лангуст) тощо, трапляються набагато рідше. Це наслідок того, що людина не розподіляє свою увагу на увесь тваринний світ рівномірно. Включення тієї чи іншої тварини до символічної системи не може залежати лише від фізіології звіра. Тварина мала б мати якусь “знаменну рису”, яка у системі поглядів та уявлень міфопоетичної свідомості розцінювалась би як значуща [5, с.126]. Іншими словами, риси, особливості, виділені людиною у тварин, фокусуються крізь призму міфосвідомості, яка вже відбирає матеріал за вимогами своєї схеми і відповідно до цієї ж схеми “семантизує” його.
В іспанській мові та літературній традиції знаходимо велику кількість паремій зі значенням: собаки (perro) як мисливця: Perro viejo no ladra a tocón; кота (gato), основним завданням якого є знищення мишей (ratones): Gato que no caza, ¿para qué lo queremos en casa? і осла (burro), який вважається останнім зі звірів, таким, що прислуговує всім: Quien burro nace, burro muere; лева (león), як символу жорстокості та короля над усіма іншими: Al león se le conoce por sus uñas; курки (gallina), що постає різнокольоровою, корисною і водночас дурною твариною: Holgad, gallinas, que el gallo está en vendimias; коня (caballo), який завжди подається як благородна тварина, що користується повагою: Mujer, caballo y escopeta, no se prestan; Al amigo y al caballo, no apretallo тощо.
Отже, найпоширенішими серед диких, домашніх та екзотичних тварин є домашні. Те, що прислів’я з назвами домашніх тварин домінують, вказує на їх зародження та застосування в сільськогосподарському середовищі. Щоденний контакт людини з домашніми тваринами призвів до впровадження їхніх назв у лексику, згодом у паремії. Таким чином вони стали символами повсякденного життя для певного прошарку суспільства.
Не бракує іспанській літературній традиції та способу суспільного життя прикладів, коли в прислів’ях тварина-герой вживається у своєму первинному значенні, особливо тоді, коли йдеться про іманентні можливості тієї чи іншої тварини, її потреби, спосіб використання людиною тощо. Наприклад: La vaca, nobleza; la oveja, riqueza; el puerca, tesoro; la cabra, socorro. Dos cosas en el caballo, paso de cuervo y pescuezo de gallo. La oveja oro mea, por el lomo echa el hilo, por las tetas el sirgo y por el culo el trigo [1, c.189].
В інших пареміологічних прикладах тварини виступають носіями символізму (невезіння, жадібності тощо): Oveja de muchos, lobos la comen; Otro gallo le cantara, si buen consejo tomara; A caballo muerto, la cebada al rabo [1, c.189].
Для іспанських паремій не характерним є використання лише одного персонажа. Зазвичай комбінуються два, три або більше героїв, які порівнюються, протиставляються чи споріднюються. Можуть поєднуватися персонажі одного типу (дві тварини, два предмети, дві особи) чи різних категорій (тварина–людина, жінка–предмет, погода–тварина, тварина–предмет–жінка). Поширеними є прислів’я, для яких характерні комбінації тварина–людина і тварина–предмет: O sirve como siervo, o huye como ciervo; El perro nuevo y el niño vanse para quien les hace mimos; Para roer, la cabra, y para el colchón, la lana; El pez fresco, frío y frito, y tras él el vino [1, c.192].
Найцікавішою формою використання назв тварин у прислів’ях є ототожнення їх з людиною або з певними її якостями. Кожна з тварин виражає одну сталу характеристику (наприклад: perro є символом корисливої вірності в пошуках якоїсь винагороди: Menea la cola el can, no por ti, sino por el pan; gato уособлює зраду та лицемірність: El gato de Marirramos halaga con la cola y araña con las manos; zorra є образом лукавої людини, якій не слід довіряти, адже вона завжди насторожі та наполеглива у своїх намірах: El que toma la zorra y la desuella ha de saber más que ella; lobo відзначається настирливістю: Burla burlando, vase el lobo al asno тощо). Цю особливість паремії можна порівняти з байкою, в якій тварини також є носіями людських рис, що здебільшого збігаються з тими, які їм присвоюються у прислів’ях.
Серед великої кількості тварин для аналізу ми обрали образи чотирьох домашніх – asno, gallo, gallina, abeja.
Вибір іменника осел (asno) був не випадковим, адже ця тварина є однією із найпопулярніших в іспанських прислів’ях. Це закономірно, тому що ця тварина відігравала велику роль у сільськогосподарських роботах, особливо в бідних регіонах, де селяни не мали змоги утримувати коней, і де осел виконував функції коня. У прислів’ях та приказках, очевидно, домінує негативне уявлення про осла (asno, burro, borrico тощо) як тварину ліниву, повільну і особливо як прототип дурості. Його назва використовується майже в усіх мовах як образа, спрямована на вперту людину з обмеженими розумовими здібностями: Treina monjes y un abad no pueden hacer cargas al asno contra su voluntad (Тридцять монахів і один абат, не примусять віслюка проти його волі) [6, c.414]. Народна мудрість радить вдатися до жорстоких але ефективних методів, щоб схилити віслюка до покірності та навчання: El asno no anda sino con la vara – Si canta al asno, te responderá a coces. Наступне прислів’я стверджує, що не варто докладати будь-яких зусиль для того, щоб змінити зовнішній вигляд віслюка, адже його потворність неможливо приховати: Perdida es la lejía en cabeza del asno. Також народна традиція говорить, що ця тварина є настільки дурною, що не вміє цінувати добрих речей: No es la miel para la boca del asno (Не для віслюка цей мед). Одним із виявів тваринної дурості, ототожненої з людською, є виявлення вищості над іншими і не визнання власних недоліків. Дурна істота зазвичай пихата та любить вип’ячувати себе: El burro delante para que no se espante [6, c.414].
На відміну від інших мов світу, в іспанській знаходимо порівняння (численні та надзвичайно принизливі) віслюка з жінкою. Деякі прислів’я пропонують такі ж жорстокі методи для підкорення волі жінки і тварини: El asno y la mujer, a palos has de vencer – Asnos y mujeres, por la fuerza entienden (Віслюки та жінки розуміють тільки стусани). Інше прислів’я більш прихильне до жінки і вказує на різницю у поведінці кожного із них; спільним є те, що обоє є власністю господаря, а саме: Al asno, el palo; a la mujer, el regalo (Віслюкові – палиця, а жінці – подарунок). Ще один недолік віслюка, що описується в пареміях, – його впертість. Його він поділяє з іншими істотами: Duras de cabeza son 3 criaturas: la mujer, la cabra y la burra (Тяжких на вдачу є троє: жінка, коза та ослиця) [6, с.414–415].
Серед тварин велику цінність для селян має півень (gallo) – птах ранку, символ сонця, уважності та дієвості [7, с.219]. Саме тому в епоху Середньовіччя він завжди з’являвся на найважливіших флюгерах і як християнський символ – на дзвіницях церков та куполах катедр. Півень прокидається серед ночі і співає (Quien no tiene reloj, oye el gallo (Хто не має годинника, нехай слухає півня)), тим самим ніколи не забуваючи слідувати природі – цим він показує приклад людям, як потрібно здійснювати нагляд. Через здатність рано прокидатися і через те, що він надає перевагу висоті, півень вважається здатним передбачувати погоду, особливо дощ, про який повідомляє його спів: Cuando el gallo canta y después bebe, pronto truena o llueve (Якщо півень співає, а потім п’є, то скоро чекати грому або дощу). Si al entrar la noche canta el gallo, tiempo vario (Якщо із початком ночі півень співає – погода змінюється) [6, с.415].
В іспанській мові півень є алегорією особи чоловічої статі. Звертаючись до нього, критикують деякі характеристики, спільні для обох. Навіть нині, назва цього птаха використовується в образному значенні для вираження постаті “пихатого і хвалькуватого чоловіка або особи, яка нав’язує свою волю іншим чи вирізняється з-поміж них” [8, с.1366]. Цей свійський птах у своєму середовищі може наважитися на все і проти всіх: El gallo en el corral, y el hombre en su casa: cada gallo en su muladar. Саме тому він не терпить конкуренції і не дозволяє нікому посісти місце лідера: En cada corral, un solo gallo, y en cada casa un solo amo (У кожному курятнику лише один півень і в кожному домі лише один господар). Як півень, так і чоловік не можуть дозволити собі найменшого недогляду або втрату енергійності, оскільки в будь-який момент курка чи жінка матиме можливість незаконно присвоїти собі першість: Si no canta el gallo, cantará la gallina (Якщо півень не співає – заспіває курка) [6, с.415].
Низка прислів’їв підштовхує нас до розгляду образу свійської птиці під назвою курка (gallina), що, за народною мудрістю, є символом достатку. Вона піклується про сімейний бюджет, а також, оберігає всіх членів своєї родини. Отже, можна стверджувати, що лексемна пара gallo–gallina насичена образними відтінками, що покривають широкий символічний простір, та різноманітними конкретними життєвими проявами. Курка – це справжня матір, яка дбає, захищає своїх курчат: Allí tiene la gallina los ojos, donde tiene los huevos y los pollos (Туди пильно дивиться курка, де знаходяться її яйця та дітки). В іспанській традиції курка є окрасою столу лише заможних сімей: Quien no trabaja come gallina; y quien trabaja, una triste sardina (Хто не працює, той їсть курятинку; а хто працює – лише сардинку). Чуже багатство, яке символізує ця птиця, породжує в ближнього заздрість, що критикується в пареміях: La gallina de mi vecina más huevos pone que la mía (Курка моєї сусідки більше яєць несе, ніж моя) [6, с.415–416].
Символічне зіставлення курки та жінки найчастіше трапляється в іспанських прислів’ях і приказках. Як і у випадку з віслюком, порівняння стосуються зовнішнього вигляду та поведінки. Оцінка, яку дають жінці, є досить негативною: La mujer y la gallina, hasta la casa de la vecina. Це прислів’я радить тримати обох на “короткому поводку”, тому що вони занадто легковажні. Цю думку підтверджує і таке прислів’я: La mujer y la gallina, por andar anda perdida. Окрім безвідповідальності, характерною також є невдячність: No es gallina buena la que come en tu casa y pone en la ajena (Погана та курка, що їсть удома, а несеться в чужого). Існують паремії, які радять однаково ставитись як до жінок, так і до курей: обидві повинні перебувати в постійній залежності, і лише завдяки покаранню стають покірними та ніжними (A la mujer y a la gallina, tuércela el cuello y darte ha la vida). Чоловік їх порівнює навіть у фізичному аспекті: La mujer y la gallina, pequeñina (Жінка та курка, – малесенькі) [6, с.416].
Символічність бджоли (abeja) бере початок у стародавньому Єгипті як аналог поняття монархії, через внутрішній та соціальний устрій цих комах, але особливо через їхню працьовитість і здатність створювати багатство – мед.
В іспанських прислів’ях бджола виступає символом багатства та добробуту: A quien tiene abejas, nunca le falta un buen postre en la mesa (Хто бджоли має, тому добрих солодощів на столі не бракує) [6, с.412]. У декількох наступних прикладах відзначається символізм матріархального устрою бджіл, що співвідноситься в багатьох пареміях до соціального ладу людей: Abejas sin regina, colmena en ruina (Бджоли без матки – вулик у руїнах) [6, с.412]. В іспанській культурі бджола завжди відзначалася позитивним характером, можливо, через те, що в такій теплій країні, як Іспанія, мед протягом багатьох століть був одним із найприбутковіших продуктів сільського господарства.
Отже, аналіз, здійснений на основі назв чотирьох домашніх тварин (asno, gallo, gallina, abeja), дає підстави зробити висновок, що основний елемент тваринного образу зосереджений на змалюванні людських рис – позитивних та негативних – поведінки, характеру, зовнішніх ознак.
ЛІТЕРАТУРА:
- Ruiz Guerrero Mª del C. Los protagonistas en los refranes // Paremia. – Madrid. – 1996. – №5. – Р. 187–192.
- Литвин Ф.А. Об изучении разновидностей зооморфных характеристик (на материале английского языка) // В помощь преподавателям иностранных языков. – Новосибирск: Наука, 1974. – Вып. 5. – С. 81–93.
- Sevilla Muñoz J. Estudio onomasiológico de los refranes frances y españoles sobre animales // Proverbium. – Vermont. – 1998. – №15. – Р. 221–233.
- Refranes y Frases Célebres (recopilación de los refranes más conocidos). –Madrid: Universa, 2004. – 152 р.
- Леві-Стросс К. Неприрученная мысль /К. Леві-Стросс. Первобытное мышление. – Москва: Республика, 1994. – С. 112–336.
- Piñel López R. El animal en el refrán, reflejo de una cultura. Estudio contrastivo alemán-español // Paremia. – Madrid. – 1999. – №8. – Р. 411–416.
- Cirlot J.E. Diccionario de símbolos. Madrid: Siruela, 1998. – 520 p.
- Moliner M. Diccionario de uso del español. Madrid: Gredos D.L., 1983.