(Журнал "Іспанська душа", №20. Мадрид, 27 березня 1904р.)
Скорботні, під чистим і розпеченим небом Кастилії, оті брудні та хитрі люди, веселі в своїй убогості, з обтяжливою радістю хліборобів центральної рівнини, волочать з собою якийсь незрозумілий дух нації. В Кастилії я бачу всю велич і ницість нашої Іспанії, гордої та приниженої, ідеалістичної та мерзенної, котра породила націю жебраків з манерами ідальґо, та націю ідальґо з душею жебрака. Вони нащадки тих, про кого дон Дієго Уртано де Мендоса сказав: "З того часу як Бог створив землю, не було хитріших і настільки проникливих". Вони – все, що залишилося з іспанської легенди, прекрасної та водночас жорстокої. Ви ніколи не думали, що в злощасному зовнішньому вигляді цих метушливих сліпців, в їхньому жахливому лахмітті, на обпаленому кастильським сонцем лиці, відбивається вся меланхолія зруйнованої традиції і все найвище благородство почесно вмираючої нації? Я побачив їх такими, в світлі нашої історії, всієї нашої національної історії. Я слідував за ними, прискіпливо досліджуючи дух мертвих століть в їхніх очах... без вогника ентузіазму. Я подорожував пристосовуючись до їхніх нерішучих кроків, вслухався в їхні крутійські балачки. Всі вони суворі, з вайлуватими, зеленувато-жовтими загорілими обличчями, з шахрайською гримасою. Кожен знає молитви проти порчі, всі моляться, через особливості їхнього заняття, але водночас Бог не дуже то і багато значить для них. Впевнений, що всі сліпці однакові, це ідентичне повторення одної і тої ж особистості. Кастильські сліпці мають однаковий характер, що притаманний стільком індивідам. Два типово іспанські феномени – це сліпець та шахрай. Іноді вони розмежовуються, але частіше зливаються в одне ціле. Іспанський сліпець, єдиний в своєму роді, не схожий на жебраків з інших країн. Ви можете побачити як оті сліпці, возвеличенні в своїй убогості і трагічні в своїй вульгарності, жебракують танцюючи або граючи на скрипці під деревами на тротуарах чи на розі вулиць. Ті сліпці мають свою власну історію, не таку огидну і витонченішу, але не настільки грандіозну як кастильські, араґонські чи ламанчські сліпці. Щоб написати роман-епопею перших - досить бути митцем, щоб говорити про останніх - треба бути іспанцем. Епопея перших пишеться верленівською строфою на смак автора, епопея останніх – насиченою сервантівською прозою. Проте, забудьте, що існують перші, адже ви не пригадаєте їхніх безкінечних танців, їхньої безвиразної і водночас пластичної хабанери[1], не пригадаєте, в якому зазвичай місці, плачуть їхні нелаковані скрипки сентиментальними недільними вечорами, коли люди повертаються додому. Прекрасні оті сліпці з дитячою душею, ті, що жалібним голосом співають під розстроєні інструменти; вони – прекрасні, безумовно, але офранцужені... Іспанський сліпець інший. Це той котрого ви всі бачили на котрійсь з безлюдних вуличок віддаленого кварталу, в супроводі старої жінки, яка акомпанує його недорікуватий спів, або поводатаря що бриньчить на старезній гітарі. Іспанські сліпці - це ті, що завжди співають один і той самий куплет, на одному і тому ж акорді та з однаковим ритмом. Деякі сліпці уповають на свою сліпоту, випрошуючи, щоб добра душа кинула якусь монетку, інші співають про Божу Матір Пілар, "котра не хоче бути французькою…"[2], але всі повторюють, хоч і гарний, проте застарілий і монотонний куплет, в якому співається про ностальгію за коханням, і співають його з петрарківською галантністю арабських надмогильних пісень та з усією сухою безбарвністю сумних кастильських наспівів. Так, тих сліпців не переплутаєш з кимось іншим. В фетрових капелюхах або синіх беретах, мандрують по дорогах, з пошарпаними гітарами за спиною та з підвішеним до пояса вином в пляшках вирізаних з гарбуза. В мандрах світ за очі, жебраючи милостиню – такою я бачу історію мого народу, жорстокого і героїчного, убогого і великодушного.
Отоже, коли на вулиці Пуньйонростро, Альмедро чи на будь-якій іншій з тих самотніх вулиць Мадриду, що й досі зберігають аромат старих часів, коли на одній з тих понурих вуличок, де досі збереглися будинки з мавританськими віконними ґратами, на котрих погойдується жасмин, та з темними балконами, на котрих відбиваються видовжені тіні проходів і страхітливих салонів, зіштовхнетеся з одним із отих кастильських сліпців, задумайтеся: в цій людині, злиденній і мужній немов вальєсолєтанський ідальго, єдиними ласощами котрого були окрайці хліба, вижебрані його слугою Лазарем із Тормеса, в його злощасному вигляді, в його мішку, в його гітарі відбивається душа вашого народу.