Ніколи не спить дерево.
Кору свою дубову та міцну, хоч іноді оголену таку,
він мріє віддати променю, тьмяному, скупому променю.
Міцним стегном м'язистим, гордо стоїть оте дерево,
перед його духом імлистим, даль відступає з острахом,
міцним стегном м'язистим, стоїть сторчма оте дерево.
Не прагне краси дешевої, щоб в кольорі бути рожевенькім,
красується пишною зеленню, мов погляду пильного розкішшю.
І ниці цілунки ніжнії, ніщо в порівнянні з мурахами,
дарма, що малі та тендітнії, та пестять його прекрасніше.
У гіллі міцного дерева не бути мереживу місяця,
бо ніч все охопить всесильная, мов синьою скелею піною.
У жилах твердих цього дерева, тече міць та сила незвідана,
і цілунком тихим почуєш ти, ту сталь таку срібну й одзвінчену.
Із тим поцілунком почується, крові палкої всплек гучний,
між мудрих стегон затиснений.
Так. Навіть квітці ніжнії, бути іноді хочеться силою.
Та ніколи таке не зустрінем ми, щоб дереву стати чимось схотілося.
Навіть серце відгомін чується, як у грудях воно тріпочеться.
А дерево – мудре – царює воно, відступати йому не захочеться.
на гіллі його могутньому й для неба й світанку спочинок є,
годівницю на гілля розлогеє, почіпити ніхто й не насмілиться.
І земелька від цього спокійная, нічого її не обтяжує,
лиш прагне вона, я впевнений, в оту височінь здійнятися,
щоб тихо і так невпевнено, та дерева ніжно торкнутися.
А дерево гордо звеличене, пишається своєю величчю,
без подиху вітру жодного, тихими зорями милується.
Без подиху вітру жодного, ми чуємо гілля відгомін дзвінкий.
Бо дерево попри спроможність таку, ніколи тихенько не мовчить.
І тіні своєї на смертних не кине, ніколи, хоч скільки б йому не жить.
El árbol
El árbol jamás duerme.
Dura pierna de roble, a veces tan desnuda quiere un sol
muy oscuro.
Es un muslo piafante que un momento se para,
mientras todo el horizonte se retira con miedo.
Un árbol es un muslo que en la tierra se yergue como
la erecta vida.
No quiere ser ni blanco ni rosado,
y es verde, verde siempre como los duros ojos.
Rodilla inmensa donde los besos no imitarán jamás falsas hormigas.
Donde la luna no pretenderá ser un sutil encaje.
Porque la espuma que una noche osara hasta rozarlo
a la mañana es roca, dura roca sin musgo.
Venas donde a veces los labios que las besan
sienten el brío del acero que cumple,
sienten ese calor que hace la sangre brillante
cuando escapa apretada entre los sabios músculos.
Sí. Una flor quiere a veces ser un brazo potente.
Pero nunca veréis que un árbol quiera ser otra cosa.
Un corazón de un hombre a veces resuena golpeando.
Pero un árbol es sabio, y plantado domina.
Todo un cielo o un rubor sobre sus ramas descansa.
Cestos de pájaros niños no osan colgar de sus yemas.
Y la tierra está quieta toda ante vuestros ojos;
pero yo sé que ella se alzaría como un mar por tocarle.
En lo sumo, gigante, sintiendo las estrellas todas rizadas
sin un viento,
resonando misteriosamente sin ningún viento dorado,
un árbol vive y puede pero no clama nunca,
ni a los hombres mortales arroja nunca su sombra.