(Журнал "Іспанська душа", №16. Мадрид, 21 лютого 1904р.)
Описуючи араґонську душу, вже на самому початку зіштовхуємося з першою перешкодою. Це наше сприйняття реальності і наша тропофобія (неологізм, про який ви можете забути, як тільки вибачите мені цю манеру позначення нашого страху перед риторичними фігурами).
Для змалювання душі не існує інших засобів, крім метафор, а на цій землі ми їх не використовуємо.
Ми не використовуємо метафоричного звороту: "має душу в своїй шафці", тому, що неможливо порівнювати дух з якоюсь їжею, а тіло з кухонною шафкою.
Навпаки "кожен з нас в душі - король", і це не метафора. Ще наші предки говорили, що "кожен з нас, такий самий як і ви", і англійці, котрі політично і соціально мають з араґонцями багато спільного, також говорять: "Мій дім - моя фортеця".
Страх перед метафорою, сприяє тому, що в Араґоні рідко кажуть: "я розірву тобі душу". Цей алегоричний вислів замінюється фразою "я натовчу тобі пику..." або ефектним виконанням вищезгаданої дії, без попереднього формального повідомлення.
* * *
Не претендую на те, щоб розповісти, що ж таке араґонська душа, а лишень намагатимуся дати оцінку нашого характеру, підкреслити знаменитий колективний дух, супротив простому інстинкту та сліпе підпорядкування тих, хто кидається за якоюсь видатною особою, щоб щиро вітати, йти слідом, аплодувати...та коритися їй.
Історія Араґону, ще до того як теорія "видатної особи" була виправлена сучасним критичним духом, не констатація фактів із життя певних королів, а еволюція колективної свідомості народу.
Коли хочемо побачити наполегливість та релігійну віру араґонців, досліджуючи конкретний історичний період, зустрічаємо не апостолів, не пропагандистів чи ґрандів, а громаду: Святі Маси - найвлучніша назва незліченних мучеників Сарагоси.
Хочете побачити патріотизм араґонської душі? Саме в масах потрібно шукати, а не серед окремих людей чи протагоністів. Палафокс[2] не був головним героєм облоги Сарагоси, як і не були ними ані Августина Сараґоса[3], ані Каста Альварес[4], ані графиня де Бурета[5], ані Маріано Сересо[6], ані дядько Хорхе[7]... Кожен був одним із них..., ціла плеяда безіменних..., і ці безіменні, ставши лицем до лиця з тими, котрим завдяки випадковості вдалося виділитися з безмежної маси героїв, могли б повторити з мороку вічності: "Кожен з нас, такий самий як і ви".
Є інша героїчна дата в історії Сарагоси, 5 березня - інший приклад колективної мужності. Саме в цей день мешканці Сарагоси дали рішучу відсіч карлістам, котрі під покровом ночі, неочікувано вдерлися до міста. Збереглося ім’я командира загарбників і безславних втікачів, але ніхто не пам’ятає імені того, хто очолював сили араґонців. Бо тут не йде мова про персональний подвиг, ані, навіть, про сумарну кількість індивідуальних героїчних вчинків - тут діяла громада, діяли незалежні маси cвятого Кінтіна[8].
Колективний дух нашого народу і схильність до солідарності відбивається в іншому характерному прикладі. Традиційно, 5 березня мешканці Сарагоси йдуть за місто, щоб пом’янути легкою вечерею загиблих в цій битві... і нащадки карлістів теж йдуть.
Всі єдині у своїх почуттях.
І всі готові до самопожертви. Під час холери 1883 року, жителі Сарагоси здійснили стільки актів героїчного милосердя, що їх не можливо було полічити, немов древніх мучеників за Святу Віру. Виконуючи волю народу, уряд воздвигнув Хрест Благодійності, і цей хрест, не був на честь окремої особи, а саме на честь цілого міста. Більшість героїв, що отримали тоді дорогоцінні відзнаки, зірвали їх зі своїх грудей щоб прибити до герба міста,... міста, котре з того часу отримало титул "Найблагодійнішого"... Завжди колектив, завжди громада, котра підносить колективний дух і придушує в зародку все індивідуальне.
Під час війни на Кубі, народна думка не змогла відкрито проявитися в своїй чистосердечній непорочності, оскільки "індивідуальні органи", які присвоїли собі право висвітлювати ці події (політики, газетярі) не знали, або не наважувалися (боягузи!) сказати правду... А одного дня в Сарагосі, жінки (і куди важче бути матір’ю ніж письменником чи політиком) протестували проти відправлення своїх синів на фронт... Ось такою була араґонська душа, душа народу котрий волів загинути будучи розстріляним за Батьківщину у 1808 році, ніж померти захлинаючись блювотинням... через "наші позиції в заморських колоніях..." То був акт вираження громадської думки, то був спонтанний вчинок маси, без керівництва, без організації, без приготувань і механізмів здійснення... Журналіст, політик, урядовець, врешті решт, особистість, які в тій чи іншій мірі конфісковують, узурпують чи монополізують право на вираження думки, позбавили ці вчинки важливості... заглушили пульсацію араґонської душі, душі іспанців, подібно до того, як приглушуються вібрації дзвону коли його наповняють бавовною.
Прекрасний араґонський народ! В інших частинах Іспанії індивід домінує над масами. В Араґоні, в Сарагосі особистості никнуть перед лицем народу.
Чому? Зараз обґрунтуємо. З того часу, як Іспанія стала конституційною монархією, жоден сарагосець не був ані главою держави ані главою уряду (більшість депутатів і сенаторів, що представляють Араґон, є ставлениками уряду і невідомі у виборчих округах. Це можна зрозуміти. Нам подобається керувати і розпоряджатися нашими домівками і нашими речами. Але ми не маємо сильного бажання керувати іншими). Невже інтелектуальний розвиток араґонців нижчий від інших іспанців. Ні, і ще раз ні. Виділення індивідуальних рис – відносна річ. В чому ж причина? В тому, що видатні постаті возвеличують себе перед народом, чи в тому, що народ схиляє голову і ставить себе нижче? Свято вірю в останнє.
І дай Боже, щоб зберігся той благословенний недолік араґонського народу, і цей принцип рівноправ’я, що не дозволяє нікому надмірно виділятися (відомо, що Фердинанд Католицький почував себе більше кролем в Кастилії ніж в Араґоні).
Спостерігаючи наш занепад, чую як говорять, що нам бракує лідера… по-правді кажучи, такої людини я не знаходжу поміж моїх співвітчизників. Але хто може вказати на таку людину з поміж жителів інших регіонів?
Навпаки, коли по-іншому трактується проблема, і чую "нам бракує народу", з гордістю пригадую, що ціною самопожертви і невігластва стількох індивідів, Араґон крокував висікаючи з каменю свою колективну міць.
Я вірю в те, що араґонський народ, як і іспанський в цілому, врятує себе сам, не надіючись на уряд, що стоїть біля стерна човна, ім’я котрому "Держава" (наші політики продовжують вибивати землю з під ніг народу, незважаючи на те, що з усіх приладів, що є на цьому кораблі, вміють користуватися лише компасом).
Після цього всього, виявиться, що таки мали рацію манчестерці. З часів Отеґи і Ґасета немає ковалів щастя власної країни, немає скульпторів, які б були здатні зліпити народ (як говорив мій знаменитий, у всьому розчарований співвітчизник Хоакін Коста[9], немає здатних відродити Іспанію.
Найкраще, що може зробити уряд – це не заважати.
Що таке тухлий індивідуалізм, анархізм, їхнє вчення? Все що захочете. Але це дуже по-сарагоськи. Свобода – це привілей, котрого так жадібно прагнуть араґонці. Свобода пульсує в нашій самовпевненості і в недовірі, з якою ми ставимося до патронату Держави... В любові до свободи ми схожі на англійців та американців.., а вони схоже не дурні.
Мій дім – моя фортеця, говорить англієць, закриваючи двері будинку, щоб бува не ввійшла його захищати державна адміністрація.
Послухайте, як відбивається любов до власної свободи в одній араґонській пісні. Вникаючи в суть цієї пісні, ви зможете зрозуміти сутність араґонської душі.
Ніхто не вдарить мого осла,
Доки на ньому їжджу я;
Вйо – скажу коли захочу,
Гов – скажу коли не схочу.