(Журнал "Іспанська душа", №13. Мадрид, 31 січня 1904р.)
Не знаю чи існує більш неврівноважена душа ніж ріоханська. Можливо це через постійний контакт зі збудливістю своїх вин. Все в цій душі відображає напруження, прилаштоване до різних почуттів.
Ріоханець енергійний, впертий, терпеливий, невтомний, не надто стійкий, нелицемірний, трохи гордий, нестримний і швидкий в своїх рішеннях, християнин і водночас протестант, з приглушеними ферментаціями уяви та свідомості. Серце цього народу підвладне всім емоціям. Це - бурління почуттів. В нервових припадках ріоханця немає нічого гідного поваги. Це лише те, що раніше прославлялося, не черствість, не невірство, а швидше неосвіченість та неврівноваженість.
Пустодзвін голів моїх співвітчизників міг би бути не настільки гучним, якщо б вони трохи більше відкрили очі на світло зовні. Безумовно, вони нерозвинуті, нереалізовані таланти, народ з нерозтраченими здібностями, але які містять багато непотрібних домішків, нація, якій боляче заглиблюватися в самоаналіз.
Навіть наша проникливість не може визначити причину такого невігластва. Можливо це залежить від обмеженого середовища[1] в якому обертається ріоханська душа, від недостатніх розумових здібностей, необхідних для досягнення душевного спокою, чи від постійного контакту з алкоголем, котрий сприяє тому, що ріоханець, в силу звички, ніколи не втрачає гостроти почуттів. Хто зна в чому це полягає?
Щодо всього іншого, то послухайте як висловлюється житель Ріохи, і ви зрозумієте його цінність, талановитість, дотепність, тямовитість. Ріоханець говорить двозначними фразами, що змушують звернути увагу на його життєвий досвід. Він пам’ятає свого вчителя, різноманітні приказки і їх практичне значення. З такої точки зору, ріоханець жвавий, проникливий, спостережливий, як ніхто інший, щирий в почуттях. Помилитися в ньому неможливо, це гра без масок, з відкритими картами: ось його талант.
Ріоханець щасливий, не мріє про важко досяжний ідеал. Володіє даром безмежної покірності, що робить його привабливим. Помірний в їжі та думках, актуальний стан речей його задовольняє. Для нього час не має фаз, фортуна завжди повертається до нього лицем. За сильним градом, що пошкодить урожай, йде інший град, град дотепних пісень для святого покровителя, що так погано поводиться. Оті пісеньки супроводжуються піруетами веселого танцю хота[2] та виграванням гітар.
Життя для ріоханця – завжди гра, де переможений оспівує в піснях своє забуття й меланхолію. Цей народ приваблюють незрозумілі та неправильні речі, в їхній плутанині він намагається відшукати пояснення визначення чи класифікації. Все в ньому парадоксальне, окрім хіба що доброго настрою, який випромінюється з поблискуючих та веселих очей, зривається з сухих уст, з майже брутальною посмішкою.
Все інше никне в порівнянні з почуттям швидкоплинності. Ріоханець не обґрунтовує, не дискутує, не думає, а скоряється найвпливовішому. Як тільки щось нове його привабить, він полишає попереднє, і так кидається з одної сторони в іншу, щасливий в своїй непостійності.
Його голова (як сказав хтось інший) – це казанок грільос[3].
Про серце навіть не варто говорити, ріоханець двоюрідний брат араґонця. Має ті ж прекрасні якості. Він відвертий, розкутий, довірливий, інфантильний, з примітивною етруською великодушністю, що іноді змушує його засоромитися і почервоніти. Занадто пристрасно любить, і ця любов змішується з фанатизмом. З його почуттів видно наскільки великою є любов, але не менша і його ненависть.
Самотня місцевість: велетенські глиби землі виблискуючої зелено-чорними виноградниками, густі ліси, де видніються золотаві персики, скривавлені поля вишневих садів, яскраво червоне море перцю із страхітливим забарвленням, котре іноді бентежить, жовтуваті масивні володіння зернових угідь, принесли запал до душі ріоханця, по артеріях, що розриваються від любові і ненависті. Звільніться від такої душі! Не будьте такими!
Бійтеся, бо він суворий, похмурий; слідуватиме за вами, куди б ви не пішли. Не ображайте його дитячу довірливість, не грайтеся з ніжністю, котру він інстинктивно дарує вам. Поважайте та шануйте його, платіть йому тою ж монетою. Якщо ж ні, будете переможені. Немає захисту від його різкості.
Тремтіть, якщо клянеться вам один із них, з широкими плечима, худорлявий і зморщений, із закоченими по лікоть рукавами сорочки, з чорними та волохатими грудьми, з пасмами короткого волосся, що виглядає з під засмальцьованого берета, з велетенським поясом, обвиваючи стан кільканадцять разів, рано чи пізно клятва буде виконана.
Ця німа сконцентрована ненависть не виходить назовні, але і не ховається під маскою брехливої усмішки, що є напевне, найбільшою відразою для ріоханця, і залежить від його сліпоти та фанатизму, від його віри у вас, підтоптаної віри, котра волає про допомогу, аж до вихоплення ножа.
Ріоханець не є жадібним, любов яку він дарує іншим, безмежна. Йому притаманне марнотратство, але лише чогось свого, і це він не старається побороти. Його пристрасні бажання обмежуються кількома речами: досить ковтка горілки зранку, косідо[4] на обід, та помірної вечері.
Цього йому досить, а якщо ще хтось грає на гітарі (дивно, але сам він цього не вміє) – щастю ріоханця не має меж. Проте це не означає, що ріоханець не поважає бенкети. Якщо має достатньо засобів для цього – добре, ні – однаково. Все що йому потрібно це - багато любові, веселі обличчя поруч себе, ковток спиртного, щоб не мучила спрага, щоб згинули ті колонії, щоб переміг Носалєда[5]; йому ... Еспартеро[6]; точніше кажучи, його співвітчизнику Саґaста[7].