(Журнал "Іспанська душа", №14. Мадрид, 7 лютого 1904р.)
(сучасне фото).
1492 рік. Кожен, хто вважає себе порядним іспанцем та порядним ґранадцем повинен завжди з гіркотою пам’ятати цю дату. В той рік Колумб подарував Іспанії новий світ, повний скарбів та багатств, могутню імперію, що коштувала нам сліз та болю, імперію, що розтанула на наших очах і в наших долонях. Того року Боабділ[2] вручив Католицьким королям ключі від своєї скарбниці, омиті сльозами закоханої ніжності та захланності. 2 січня 1492 року Ґранада втратила своє власне життя та своєрідну особливість, і місто з двохсоттисячним населенням зменшилося вдвічі. Католицькі королі здобули для своєї корони одночасно і місто, і королівство, але поступили жорстоко, знищивши одну з найбільших імперій розуму, багатства та мистецтва. Відтоді вже не працювали ані славетні ґранадські майстерні, де ткали найкрасивіший та найдорожчий шовк середньовіччя, ані кузні – конкуренти толедських, де шліфувалися тисячі альфанхе[3] та ґумія[4], які і досі є скарбами в руках антикварів. Вже немає надії, що народиться ще один геній, що відбудує Алямбру[5], Ґенераліфе[6], Мадрассу[7] чи Мескіту[8]. Облишмо хай самотня Алькайсерія[9] плаче згадуючи знову і знову свою минулу славу; залишмо її, хай розіллється рікою сліз, що не осушили її лаврових садів та не стерли її ніжної та меланхолійної поезії. Я вас запрошую пройтися вузькими вуличками цього міста в мініатюрі, де ви уявите собі перед кожними дверима торговця-араба закутаного в свій хайке[10]. Не повірите, що все це відійшло назавжди, і нічого не залишається: навіть заздрісного спогаду. Ми дуже задоволені подвигом Католицьких королів, подвигом, який святкується кожного року як державно-релігійне свято з трьома театральними постановками простодушної комедії, припускають, що вона була написана Філіпом IV; радіємо, що ми вже не є арабами, не підозрюючи того, якими ми були б зараз, якби продовжували бути ними, і навіть не жаліємо за тим, що втратили не будучи ними. Але не повністю втратили арабський норов; найхарактернішу рису ми зберегли, навіть більше того, ми перетворили її в те, що нас вирізняє з поміж інших: байдужість. Ми перетворили цю байдужість в лінь, і ота злощасна і дуже відома лінь, яка нас ослаблює, заслужила, щоб бути іронічно вихваленою видатним ґранадським філософом Анхелем Ґаніветом. Ота лінь, що є нашим основним недоліком, веде нас, немов за руку, до того, щоб ми не були амбіційними. І через це, що до певної міри, скоріше є достоїнством ніж недоліком, не будучи амбіційними, ми постійно оточуємо себе надто великою скромністю. Як багато видатних ґранадців із славетної "когорти" полягли невідомими через те, що були скромними! Хіба Фернандес Хіменес, Альварес Ґерра, Ріаньйо і багато інших, були ославлені так як заслуговували?
І про молодше покоління необхідно сказати те саме, оскільки маємо багато таких, про кого є що сказати: скульптори, письменники, художники і поети; багато дуже видатних постатей у всіх видах мистецтва, одні, що вже прийшли, інші - ще прийдуть. Ларроча, Марін, Ґомес Мір, Латорре, Лопе Москіта, Альмодовар – ґранадські художники, відомі та оспівані по всій Іспанії, хоча малярство є тою цариною, де найменше відомо про наші здобутки. А в літературі? Хто не читав і не захоплювався такими письменниками як: Менендес Вельїдо, Ґайо, Афан де Рівера, Вальядас, Ніколас Марія Лопес, Мельчор Альмаґро? Також не стали достатньо відомими діяння "Шкіл Пресвятої Богородиці" заснованих завдяки наполегливості та праці Манхона[11], чудового педагога, гідного пам’ятника та стояти в одному ряді, щонайменше, з Ґінером[12] та Коссіо[13]. Його праці приховані в ґранадських книгах та газетах які ніхто не читає, вони так і не були надруковані в Мадриді, і про них відомо лише співвітчизникам, які також були єдиними глядачами, що смакували довершеність ґранадської драми Ґанівета[14]. "Скульптор своєї душі", драма, яка б викликала глибокі враження в мадридської публіки та критиків, якби була поставлена придворним театром. Ніхто цього більше не зробить, оскільки ніхто не згадує про Ґранаду, прекрасну і величну, а якщо хтось і пам’ятає, що існує таке місто в світі, то це тільки спогад про тамбурини з Ґранади, про циган та тореро, жінок у чорному одязі, контрабандистів.
(фото зроблене Лаурентом в 1877 році).
В країні втрачених мрій живуть тільки ці екзотичні типажі, і вже не залишається нам нічого окрім єдиного персонажу, Chorro e jumo, горе-цигана, якому пощастило побачити свій гротескний портрет намальований всіма художниками, що були в Ґранаді, і який зараз прогулює свій невротичний spleen[15] по коридорах Алямбри, чекаючи, що якийсь іноземець дасть кілька монет в обмін на можливість намалювати його портрет. І будучи лінивими, ми навіть не намагалися розвіяти міф, яким нас нагородили. Ми не хочемо заперечити, подібно як хтось, якщо йому розповідати, що в місті Дарро[16] є широкі вулиці з велетенськими сучасними будинками, з найсучаснішими фабриками із найновішим устаткуванням, з поступом та прогресом сьогоденного життя, повністю заперечить, що там не має нічого іншого окрім вузеньких та лабіринтоподібних вуличок та горищ чи марокканських магазинчиків. Нічого правдивішого. Танжер і Фез[17] знаходяться на відстані багатьох кілометрів від нас, і кожен крок, що робимо вперед, а їх робимо багато, все більше відділяє нас від Ґранади "тамбуринів", від тої, якою уявляли собі ті, що незнайомі з нами, і яку ми – навіщо турбуватися – навіть не намагаємося стерти з їхньої пам’яті.
Маємо вдосталь сонячного тепла, яке нас зігріває, радує, пестить своїми ніжними поцілунками; можемо помилуватися, коли забажаємо, з Мартірес[18] чи Ла-Вела найкрасивішими та найграндіознішими пейзажами, що тільки доступні людським очам, вдосталь їжі дарованої землями Ла-Веґа, однією з найродючіших частин Іспанії. Дешевий хліб, дармова краса, відсутність холоду, тривоги та думок про майбутнє – такою є правдива ґранадська душа; це жалюгідний ідеал мого народу. Спокійне та забезпечене майбутнє спонукає до неробства, а коли в житницях зберігається достатня кількість фанеґас[19], щоб безтурботно прожити решту життя, ґранадець відпочиває від роботи і насолоджується. Бласко Ібаньєс сказав, що валенсієць, котрий протягом свого життя нагромадив капітал в 20 тисяч дуро, вважає себе забезпеченим і задоволеним, і тому відмовляється від боротьби, і на старість літ проїдає зароблені в молодості гроші. Валенсієць, якщо він є таким, як його змалював автор твору “Очерет і глина”, має неймовірно велетенські амбіції в порівнянні з ґранадцем, який задовольняється 5-ма або 7-ма тисячами дуро заробленими на землях Ла Веґа, котрі здає в оренду, або працює сам, але не тому, що має добропорядну звичку невтомно працювати, а лише, щоб бува, не зміг обдурити його орендатор землі. Нічого дивного, що з таким незначним капіталом не можуть вижити інші, і справа, яку вдалося налагодити маленькому буржуа, не дає бажаних плодів і занепадає. Помітно, що величезні капітали накопичені завдяки лихварству та спекуляціям цінними паперами, і хоча впевнено можна стверджувати, що тих, чий статок обраховується мільйонами песет не менше кількох дюжин в цілій провінції, проте нужденних більшість. Величезні статки, що заважають і дратують, зіштовхуються із жахливою убогістю і завжди йдуть поруч. Це напевне плід цієї полум’яної з емлі, чудової і занадто родючої. Природа і клімат тут настільки різноманітні та мінливі, що одночасно бачимо постійно біліючі сніги на вершинах Велета та Мулей Асен, а у підніжжя росте цукрова тростина, пальми та бананові дерева, вся флора тропічних країн. Тут буде доречним розповісти про один випадок, що підтвердить дивні та захоплюючі властивості ґранадського клімату.
Одного січневого дня, теперішній кардинал, а тоді хіба ще мадридський нунцій Кретоні, приїхав до Ґранади, щоб як і всі інші, помилуватися палацом та садами Алямбри. Не зважаючи на пору року, на небі світило яскраве, здатне підсмажити кров, сонце. Прогулювався вищезгаданий кардинал колишніми володіннями морисків заглиблюючись в сад, спітнілий та зморений від спеки, був змушений роздягнутися і віддати пажу своє обшите горностаєм пальто. Після того, як він оглянув філігранно оброблену арабську фортецю, понуру конструкцію палацу Карла V, вийшов на альтанку в садах Адарвес, щоб помилуватися незрівнянним краєвидом, який звідти відкривався. Монсеньор Кретоні замріяно милувався величною красою. Розглядаючи пейзаж, він звернув свій погляд ліворуч, і з подивом побачив повністю засніжений гірський хребет, а сніг доходив аж до схилу гори. Побачене викликало в нього глибоке відчуття холоду, оскільки сніг майже доходив до того місця на якому він перебував. Італійський кардинал меланхолійним поглядом окинув цей хребет, і неначе сумуючи за горностаєвим пальто, яке зняв трохи раніше, вигукнув, звертаючись до тих, що його супроводжували, згадавши давню приказку: "Правду кажуть – хто не бачив Ґранади, не бачив нічого!"
Подумайте тільки, як би ми могли використовувати прибутковий індустріалізм, запропонувавши для хворих на туберкульоз санаторії, з якими, через своє розташування, змогли б конкурувати хіба що швейцарські. Змогли б запропонувати середньоземноморське узбережжя з цікавою історією та ніжною і меланхолійною поезією, шматок тропіків з теплою та сприятливою температурою, якій позаздрить навіть сам Cote d′Azur[20].
Але навіщо вдаватися до оголошень чи реклами? На хороший товар завжди знайдеться покупець. Якщо уражені сухотами хочуть високогірного клімату поруч з мальовничими долинами, хай приїжджають на Альпухару[21], а якщо хтось хоче втекти від снігів і туманів, тут, поруч з Середземним морем, маємо малесенький куточок де можна заховатися. Вже занадто великими клопотами і занадто важкою роботою нам видається те, щоб їхати за вами. Ні, не поїдемо шукати вас, щоб розповісти про те, що приховане в нашій поезії, яка заслуговує ліри Сорільї[22]. Також не воскресне ґранадець Педро Аларкон, щоб показати на сторінках творів "Альпухара", “Хлопчик з м’ячем” і багатьох інших, скарбів, захованих у великій скрині, яких не бачили і якими не користувалися. А вже коли будемо старі, плакатимемо, що не скористалися з тих скарбів, плакатимемо сльозами гніву, так, як плакав Боабділ, найцікавіший і найпоетичніший образ в історії Ґранади.