(Журнал "Іспанська душа", №23. Мадрид, 30 квітня 1904р.)
З кожним днем збільшується моя віра в те, що називається регенерацією Іспанії, в те, що міцніє життєспосібність цього відродження. Безсумнівно, вже чути брязкіт зброї в цій плідній та наполегливій, хоч і не гучній боротьбі за свободу совісті, без котрої не досягнути ані багатства, ані добробуту, ані соціального забезпечення.
То тут, то там чути відголос боротьби. Щоб розгніватися і набрати азарту, противники ображають і зневажають один одного, немов хлопчаки, котрі підкочуючи рукави та спльовуючи в долоні, зневажають один одного, щоб потім зчепитися в справжнісінькому мордобої. І це хороший симптом.
Немає нічого гіршого від боягузливої ненависті, що ховається в нашій утробі і точить нас з середини. Ця ненависть вимагає звільнення, і не має щиріших обіймів аніж обійми супротивників, які одного разу відклали зброю. Шестилітня громадянська війна допомогла братанню Верґари[1]. Без цього братання ми б не скористалися з свобод, якими користуємося нині, з свобод, які поважають навіть самі спадкоємці ідеалів переможених в цій війні.
Переможені лише частково, оскільки пізніше, з допомогою хитрощів відібрали те, що втратили силою. І спровокували нову громадянську війну, в котрій знову були переможені силою, і знову відновили з допомогою хитрощів те, що втратили, але лише частково. Звідси – необхідність ще одної громадянської війни. Не знаю як здійснюватиметься, і навіть сумніваюся, що вона буде ознаменована стріляниною в горах на півночі, але вона мусить відбутися. Для свого відродження Іспанії потрібна така війна.
Вже багато разів було сказано, що війна настільки ж краща від збройного миру, настільки апоплексичний удар кращий від повного паралічу, що робить хворого непосильним тягарем для своїх дітей. А тут, в Іспанії живемо в збройному громадянському мирі. Власне, в тій чи іншій мірі, громадянська війна була б бажаною, якби з її допомогою, ми звільнилися б, хоч на якийсь час, від отого збройного громадянського миру. Ще одна сутичка, в якій знову відібрали б силою те, що хитрощами завоювали реакційні сили.
Без сумніву так і живемо в збройному громадянському мирі. За зовнішній мир, мир вулиць, громадського життя, багато іспанців платить дуже дорого, надто дорого. Це обходиться їм ціною внутрішньої війни – домашньої, сімейної, чи навіть, чогось ще гіршого, ніж ця війна – найбезсоромніша і деградуючо-рабська. Дуже багато іспанців полонені своїми жінками, закабалені ними; оповиті найбруднішим лицемірством через страх завдати прикрості їм. Багато іспанців можуть сказати те, чим Кампоамор з дивував не одного. "Мені легше вислухати Богослужіння ніж мою жінку" – розповідають, що так він і сказав.
Страх перед слізоньками, зітханнями, незадоволеною гримасою, холодністю в стосунках та інтимному житті, перед домашньою війною в тій чи іншій формі, веде багатьох чоловіків Іспанії до найпринизливішого рабства. Говорять, що один славетний генерал Вересневої революції був дуже пригнічений через те, що його дружина погрожувала перестати давати гроші, якщо г олосуватиме за свободу віросповідання. І таких багато. А потім ідуть в парламент, і не бракує тих, хто скаже, що релігійне виховання дітей повинно залишатися прерогативою матерів, в той час, коли основна більшість, майже всі іспанські матері, вважають релігією жахливу суміш возвеличенного повчання з великою кількістю ідолопоклонних забобон та моральної бідності.
Загальна громадянська війна нівелює цю ницість. Ті самі жінки, що в час збройного громадянського миру висмоктують енергію своїх чоловіків, та утримують їх в деградуючому рабстві, в час слави опиняються біля них, і слава останніх – їхня слава. Так було в Більбао, в моєму рідному місті під час останньої громадянської війни. Під час бомбардування, мешканки Більбао почувалися переповненими лібералізму, хоч і не розуміючи його суті, справжнього лібералізму, котрий називають гріховним. А сьогодні, отарами йдуть туди, куди їх хитрістю ведуть, та ще й волочать за собою своїх чоловіків. Деякі з тих сеньйор, вже забули свої коментарі того часу, коли карлісти використовували папські гроші на військові потреби.
Коли чоловік, розірвавши зроблений обіймами жінки вузол на шиї, виходить на вулицю, щоб словом або ділом боротися проти тиранії, до якої хотіла скорити його ж власна дружина, остання це чітко усвідомлює, змінює свої погляди, і морально підтримує його в цій боротьбі.
І схоже, ця боротьба посилиться, наближається новий етап болісного завоювання свободи. Одночасно ця боротьба послужить для направлення в потрібне русло сил, які марнуються і розтрачуються, іноді, навіть для здійснення злочинів.
Так, саме для здійснення злочинів. Оскільки завжди вірив, що в більшості іспанська злочинність є наслідком певної духовної бездіяльності іспанців, і через це, внутрішня енергія, найвідвертіші пристрасні бажання не знаходять природного прояву. Замість того, щоб дати народові світло і дозволити самому шукати дорогу, його посадили в карету і в темряві везуть по невідомих дорогах, кажучи: "Вір нам, тим, хто веде тебе до повного щастя; сам ти заблукаєш, бо не знаєш доріг; ми, що отримали в священну спадщину карту життя та смерті, доведемо тебе до твоєї цілі, всі інші тебе обманюють." А оскільки, бездіяльний дух народу навіть не спонукає до боротьби з глибокою тривогою, породженою таємницями життя та долі, тому дає вихід своїм почуттям через жорстокість, в стані сліпої пристрасті, в злочинах одних та інших.
Настає громадянська війна, і злочинність зменшується; той, хто був би злочинцем під час збройного громадянського миру, стає героєм. І що б там не казали, що саме війна є найбільшим злочином, і під час неї здійснюється їх багато, проте у війні, або ще більше набираються зла або очищуються. І крім того, те, що зветься колективним злочином, є шляхом перетворення зла в добро.
Якось в одному із сіл, в сусідній з Саламанкою провінції, відбувалася капеа[2]. Серед глядачів знаходився один хлібороб, судячи з вигляду – спокійний та врівноважений чоловік. Біля ніг цього чоловіка лежав довгий ціпок, і він, ні з ким не сперечаючись, спокійно насолоджувався видовищем, набиваючи кусочками філе свій живіт та поляскуючи долонею по бурдюку з червоним вином. Але трапилося так, що в перших до арени рядах, зчепилося двоє, спочатку словесно, а потім дійшло і до рукоприкладства; зробилися крики, безлад. Коли чоловік це зауважив, то стрепехнув головою, немовби прокидаючись після сну, наче пружина вскочив на ноги, схопив палицю, зі свистом замахнувся над головою і дивлячись в натовп, вигукнув: "Кого вперіщити?" Той чоловік виглядав дуже переконливо.
Велика частина нашого народу має духовний неспокій від отого "кого вперіщити", і його лише потрібно скерувати в потрібне р усло. І треба сказати йому: "Звільнися від цього важкого почуття; випусти цей неспокій; бий мій народе, бий, мусиш бити, щоб звільнитися від того, що шкодить твоєму серцю, бий тут". І вказати куди повинен бити.
Я б відчув, якби були читачі, що б сприйняли ці рядки як талановиті, геніальні чи парадоксальні. Але ні, не має таких. В мене викликають відразу, ті лицемірні проповідники, що весь час проголошують мир, називають миром смерть; ті, що говорять про толерантність, насправді й гадки не маючи, що воно таке; особливо втратив я віру в те, що називають свободою, відтоді як почали вихваляти її ті, що насправді лукаво борються проти неї.
Допоки існуватимуть ті, що намагаються в тій чи іншій формі переконати, що для того, щоб бути добрими треба сповідувати те чи інше вчення, не буде ніякої свободи. І не буде свободи, допоки не проникне в найпотаємніші куточки людської свідомості істина того, що не має нічого, абсолютно нічого про що не можна говорити чи чогось, що необхідно слухати з повагою та без безглуздих протестів (невже будь-який протест є безглуздим, навіть коли сказане занадто переповнене епітетами?). Все можна сказати, абсолютно все, що не доведеться потім спростовувати або заперечувати.
Кому належить дуже древній, мало відомий афоризм в якому говориться: "Хочеш миру, готуй війну" (Si vis pacen, para bellum)? Проте, зазвичай, не достатньо готуватися до війни щоб насолоджуватися миром. Очевидним стає одне – шлях до миру пролягає через війну. Мир завойовується війною. І справжній мир, внутрішній мир в домівці, в свідомості, ми завоюємо лише зовнішньою війною на вулиці та в суспільстві. Краще боротися зі спокійною совістю, аніж жити в оманному мирі із закабаленою совістю та докорами сумління.
"Всі бажають миру, але не всі піклуються про те, що належить до справжнього миру" – написав автор "Наслідування Христа" (кн. III, гл. XXV, 1), а його вчитель, чиє наслідування проповідував, сказав, що не прийшов у світ щоб нести мир, а війну. І це треба зрозуміти і відчути.
Не матимемо миру поки не завоюємо, і не лише на папері, а й в повсякденному житті, і не лише "де юре", але і "де факто", свободу совісті, рівність та братерство, щоб не принижували, не тицяли пальцем, не уникали немов прокаженого, не ігнорували привітань того, як це трапляється сьогодні, хто не згідний з офіційною доктриною.
Коли з війною завоюємо свободу совісті та свідомість, якою християнська мораль перевищує будь-які переконання й догми і не залежить від них, а скоріше останні, для свого зародження, існування, переосмислення та зникнення залежать від неї, лише тоді зможемо користатися і насолоджуватися плодами найціннішого скарбу життєдайної втіхи та духовного зміцнення, що зберігається в глибинах віри наших батьків.